Iсторія органів влади у сфері інформаційної політики

    Нещодавні зміни у керівництві Державного комітету телебачення і радіомовлення ще раз привернули увагу до проблеми ефективності державної політики у сфері інформаційних відносин. Перманентні конфлікти між Національною радою з питань телебачення і радіомовлення та Державним комітетом телебачення і радіомовлення завжди викликали думку: навіщо державі два органи управління з майже ідентичною назвою? Свідоцтво про реєстрацію органу преси, видане Державним комітетом телебачення і радіомовлення, породжувало сумніви: а до чого тут комітет з телебачення? Відсутність стратегічного планування у сфері інформаційної політики досі залишається серйозною проблемою для України.

    Визначити правильну схему розподілу інформаційних повноважень між органами державної влади -завдання надзвичайно складне. Предметом цього дослідження було лише намагання встановити зміни в органах інформаційної влади, що відбувалися в Україні з початку 90-х. Авторам довелося досить довго покопирсатися в правовій базі, щоб відтворити «родовід» Держкомтелерадіо та інших органів влади бодай за часів незалежності. Справа виявилася, м’яко кажучи, нелегкою.

    Отже, станом на 1990 рік в Українській РСР було щонайменше 4 органи, які «опікувалися» засобами масової інформації. Це були Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (Держкомвидав), Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), власне сам Державний комітет УРСР по телебаченню і радіомовленню (Держкомтелерадіо УРСР) та Головне управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів Української РСР (Головліт УРСР). Факт про те, що Головліт УРСР є одним з предків Держкомтелерадіо замовчується і недарма. Цей орган був створений ще 1922 року. Тоді він був створений при Наркоматі освіти УСРР як Головне управління у справах преси. Основним напрямом його діяльності полягав у «забезпеченні ефективного цензурного нагляду за публікаціями у пресі, а також творами художньої літератури».

    Після проголошення  Акту проголошення незалежності України 1991 року розпочалася децентралізація, перепідпорядкування, ліквідація і створення органів державної влади. 13 травня 1991 року був прийнятий Закон УРСР «Про перелік міністерств та інші центральні органи державного управління Української РСР», а 24 травня  – Постанова Кабміну УРСР «Про порядок реалізації Закону УРСР “Про перелік міністерств та інші центральні органи державного управління Української РСР”. Цією постановою було ліквідовано Держкомтелерадіо УРСР, а його функції передані Державній телерадіокомпанії, Держкомвидав реорганізовувався в Державний комітет УРСР по пресі, РАТАУ – в Українське інформаційне агентство при Кабінеті Міністрів УРСР (пізніше – Укрінформ), а Головліт УРСР – в Головне управління з охорони державних таємниць у пресі.

    Рік потому, 10 листопада 1992 року, виходить постанова КМУ «Про зміни в системі органів державної виконавчої влади, підвідомчих Кабінету Міністрів України». Цією постановою Головне управління по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації при Кабінеті Міністрів України перетворилося у Державний комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації, хоча саме Головне управління значилося в переліку комітетів при Кабінеті міністрів аж до 2004 року(!). Цією ж постановою було ліквідовано Держкомпреси, а функції щодо проведення загальнодержавної політики у книговиданні, реєстрації засобів друкованої інформації, контролю за виконанням державного замовлення на підручники, інші окремі видання, а також управління кіновиробництвом і кінопрокатом покладаються на Міністерство культури України. Однак, швидше за все, Мінкультури так і не розпочало виконувати покладені на нього функції: у травні 1993 – нова Постанова Кабміну про створення Державного комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження, який стає правонаступником Держкомпреси(!).

    1994 року розпочалися суттєві зміни в медіа-просторі. По-перше, створюється Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка хоч і проіснувала всього 3 місяці, але декілька місяців потому виникла у звичному нам виглядіяк Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. По-друге, наприкінці року виходить Указ Президента України від 18 листопада 1994 року № 689/94 «Про утворення Міністерства України у справах преси та інформації». Відповідно до нього ліквідується Державний комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації та Державний комітет України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження, а замість них створюється Міністерство України у справах преси та інформації. Завдання, що покладалися на  Мінпресінформ стосувалися забезпечення свободи діяльності друкованих засобів масової інформації, інших суб’єктів видавничої справи, протидія монополізму, здійснення захисту національного інформаційного простору, вжиття заходів щодо розвитку поліграфічної промисловості тощо.

    1995 року розпочалася ліквідація Державної телерадіокомпанії, а на її базі виникає Національна телекомпанія України (НТКУ),  Національна радіокомпанія України (НРКУ), Державна телерадіомовна компанія «Крим», Київська та Севастопольська державні регіональні телерадіокомпанії, обласні державні телерадіокомпанії. Всі ці ТРК координуються та методологічно забезпечуються нинішнім Деркомтелерадіо України.

    Водночас, того ж 1995 «відроджується» Держкомтелерадіо, на який покладається «організація виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та здійснення керівництва державним телебаченням і радіомовленням та несення відповідальності за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління».Крім того, на Держкомтелерадіо було покладено розробку перспективних планів розвитку державного телебачення і радіомовлення в Україні та координацію діяльності національних, регіональних і обласних телерадіокомпаній з метою забезпечення позитивного впливу державного телебачення і радіона формування громадської думки щодо процесів демократизації, запровадження економічних реформ, соціального-культурного розвитку України.

    З моменту прийняття у червні 1996-го Конституції України Державний комітет телебачення і радіомовлення та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення стають конституційними органами. Це означає, що керівника Держкомтелерадіо та членів Національної ради призначають за визначеною у Конституції процедурою. Через місяць після ухвалення Конституції України Міністерство України у справах преси та інформації реорганізується в Міністерство Інформації України, а через 4 місяці йому підпорядковується Державний комітет телебачення і радіомовлення та Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ). Так триватиме до 1998 року, коли їх перепідпорядкують Кабінетові Міністрів України.

    1999 року Міністерство Інформації ліквідується, а замість нього створюється Державний комітет інформаційної політики, який забезпечував проведення державної політики в інформаційній та видавничій сферах. Рік потому Держкомтелерадіо та Держкомінфополітики зливають в один орган – Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, який виконує функції своїх попередників, за винятком тієї самої «організації виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та несення відповідальності за розвиток державного телебаченням і радіомовлення».

    2001 року ДІНАУ перетворюється в Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», а за два роки, 28 січня 2003 року Конституційний Суд України ухвалив рішення у справі N 1-1/2003 за конституційним поданням Президента України про офіційне тлумачення положень пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України. Цим рішенням Суд чітко визначив, що при здійсненні повноважень щодо реорганізації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади Президент України може реорганізовувати передбачені Конституцією України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, не змінюючи назви цих органів та їх основного цільового призначення, що випливає з назви. Президент Кучма виконав це рішення суду лише частково: Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення знову став Державним комітетом телебачення і радіомовлення, як це передбачено Конституцією України. Однак, друга частина рішення Конституційного суду України щодо «цільового призначення, що випливає з назви» виконана не була. Держкомтелерадіо продовжив виконувати функції, які виходять далеко за межі питань телебачення і радіомовлення: інформаційна політика, видавнича справа, суспільна мораль, мовна політика, преса.

    Наступні зміни відбулися лише наприкінці 2005 року, коли питання мовної політики були забрані у Держтелерадіо і передані до Міністерства культури України. На початку 2006 року продовжилося звуження повноважень Держкомтелерадіо:функція реєстрації друкованих ЗМІ, окрім друкованих видань еротичного характеру, була передана до Міністерства юстиції України.

    Ще один «сюрприз» принесла політична реформа. Зміни до Конституції, що набрали чинності з 1 січня 2006 року, змінили не лише порядок призначення керівника Держкомтелерадіо, але й назву органу влади: замість назви «Державний комітет телебаченняірадіомовлення» нова редакція Конституції вказує на інший орган влади – «Державний комітет телебаченнятарадіомовлення». Маленька мовна правка має важливе юридичне значення. Тепер є всі підстави стверджувати, що чинний орган влади Державний комітет телебаченняірадіомовлення знову не відповідає тій назві, яка передбачена Конституцією, а призначення голови Держкомтелерадіо як наслідок не відповідало встановленій Конституцією України процедурі. Так, голову державного комітету, не передбаченого Конституцією України, мав призначати Кабінет Міністрів України, а не Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрі

    Слід констатувати, що такі часті зміни в системі органів влади були швидше результатом особистого впливу окремих керівників, які мали можливість лобіювати потрібні рішення. На жаль, раціональну логіку в реформах побачити практично неможливо. Безперечно, трансформації ще не скінчилися. У розвинутих країнах, де держава мінімально втручається в питання інформації, питання інформаційної політики відносяться до компетенції Міністерства культури. Однак Україна до цього, схоже, ще не готова. А отже, скоро нас можуть знову очікувати зміни. Першим аргументом для таких змін може бути досі не виконане рішення Конституційного суду України про те, що цільове призначення Держкомтелерадіо має відповідати назві органу влади. По-друге, тихі голоси вже почали говорити про можливе створення Міністерства інформації.

    Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

    Докладніше про консультації

     

    Задайте Ваше питання через форму:

    Ваше ім'я (обов'язково)

    Ваш email (обов'язково)

    Ваше повідомлення

    Введіть ці символи captcha у поле нижче

    Також ви можете звернутися до нас іншими способами: