Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій

     

     

    ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

    ПОСТАНОВА

    від 28 вересня 1990 року N 7

    (втратила чинність)

    Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій

    Із змінами і доповненнями, внесеними
    постановами Пленуму Верховного Суду України
    від 4 червня 1993 року N 3,
    від 31 березня 1995 року N 4,
    від 25 грудня 1996 року N 14,
    від 3 грудня 1997 року N 12

    Важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина, закріплених Конституцією України, є судовий захист від протиправних посягань на його честь та гідність.

    (абзац 1 преамбули змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 03.12.97 р. N 12)

    В цілому вірно вирішуючи справи, порушені у відповідності зі ст. 7 Цивільного кодексу України, а також про наклеп і образу, суди разом з тим ще допускають порушення законодавства, що регулює захист честі і гідності громадян та організацій. Мають місце випадки безпідставної відмови у порушенні кримінальних справ про зазначені злочини. При судовому розгляді справ не завжди повно з’ясовуються обставини поширення відомостей або вигадок і чи відповідають вони дійсності та ганьблять особу.

    Деякі суди не мотивують відповідно до вимог закону вироків і рішень, при незадоволенні позовів не визначають спосіб і строк спростування відомостей,що порочать позивача. Все це призводить до прийняття помилкових судових рішень.

    Недостатня увага приділяється виконанню судових рішень, виявленню та усуненню причин і умов, що сприяли вчиненню даних правопорушень. Непоодинокі факти тяганини у розгляді скарг і справ.

    Пленум Верховного Суду України постановляє:

    1. Звернути увагу судів на необхідність точного й неухильного застосування ст. 7 Цивільного кодексу України та кримінального законодавства про відповідальність за наклеп і образу, що є важливою умовою здійснення захисту честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій. Судам необхідно вжити заходів до поліпшення розгляду оправ і скарг про дані правопорушення, усунути недоліки, що мають місце в цій роботі.

    (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду від 04.06.93 р. N 3)

    2. Оскільки вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові, суддя, приймаючи заяву або скаргу, зобов’язаний з’ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості у порядку цивільного судочинства, чи вимоги його полягають в притягненні особи до кримінальної відповідальності за наклеп або образу. В необхідних випадках суддя повинен роз’яснити порядок судового захисту честі і гідності.

    3. При розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 Цивільного кодексу України, суди повинні з’ясувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

    (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду від 04.06.93 р. N 3)

    Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині.

    Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації.

    Проте повідомлення таких відомостей лише особі, якої вони стосуються, не може визнаватись їх поширенням.

    До відомостей, що порочать особу, слід відносити ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації в громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

    4. У порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

    (пункт 4 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 25.12.96 р. N 14)

    5. Роз’яснити судам, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред’явлено особою, про яку поширені такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

    Відповідно до положень ч. 4 ст. 32 Конституції України та п. 3 ч. 1 ст. 5 ЦПК кожен має право вимагати в судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім’ї.

    Позов про спростування відомостей, які порочать честь і гідність неповнолітнього або особи, визнаної недієздатною, може бути пред’явлено законним представником, який не є членом їх сім’ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором у порядку ст. 118 ЦПК.

    У випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

    (пункт 5 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 25.12.96 р. N 14)

    6. Відповідачем у справі про захист честі і гідності може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

    Якщо позов пред’явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без позначення автора орган масової інформації за вимогою суду зобов’язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування котрих пред’явлено позов.

    (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду від 04.06.93 р. N 3)

    Встановивши, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела, суд має обговорити питання про притягнення до участі в справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорювані позивачем відомості.

    При опублікуванні вказаних відомостей без зазначення автора (наприклад, в редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск масової інформації.

    У позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені котрих видано документ.

    7. Судам необхідно враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

    (пункт 7 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 25.12.96 р. N 14)

    8. Роз’яснити, що при задоволенні позову суд повинен в резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказати на спосіб спростування й визначити строк, протягом якого воно має бути здійснене. В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей. За загальним правилом відомості, що порочать особу, повинні спростовуватись у спосіб найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа та ін.).

    9. Визначаючи спосіб спростування відомостей, суд відповідно до ст. 37 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та іншого законодавства може зобов’язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті – не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях – у черговому підготовлюваному випуску.

    (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду від 04.06.93 р. N 3)

    При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач і в той самий час – не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі.

    10. Суди повинні мати на увазі, що виправдання підсудного в кримінальній справі про наклеп за відсутністю в його діях складу злочину не є перешкодою для потерпілого пред’явити позов у порядку, передбаченому ст. 7 Цивільного кодексу України, оскільки вимоги про спростування відомостей, що ганьблять його честь і гідність, підлягають задоволенню і в разі їх помилковості.

    Разом з тим виправдання підсудного за відсутністю події злочину або поширення відомостей, що відповідають дійсності, не надає потерпілому права вимагати спростування відомостей у порядку цивільного судочинства в зв’язку з тим, що у вироку дано оцінку зазначеним обставинам.

    11. Під наклепом, передбаченим ст. 125 Кримінального кодексу України, слід розуміти повідомлення винним невизначеній кількості осіб або хоча б одній людині завідомо неправдивих вигадок про начебто вчинений потерпілим протиправний чи аморальний вчинок або інших відомостей, що ганьблять потерпілого. Завідомо неправдивістю визнається очевидний для винного факт невідповідності відомостей дійсності.

    Не є наклепом поширення дійсних відомостей, хоча вони і ганьблять потерпілого, а так само поширення відомостей внаслідок сумлінної помилки особи в їх достовірності (наприклад, при одержанні з офіційних джерел). Не визнається наклепом і повідомлення неправдивих відомостей тільки потерпілому. В такому разі винний може нести відповідальність за образу при наявності ознак цього злочину.

    На відміну від наклепу при образі винний принижує честь і гідність потерпілого шляхом висловлювання нецензурних чи брутальних слів, вчиненням непристойних або насильницьких дій (жесту та ін.) чи дає непристойну оцінку особистим якостям чи поведінці потерпілого в формі, яка різко суперечить прийнятому спілкуванню між людьми.

    Одночасне поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганблять потерпілого, та приниження його людської гідності, непристойними висловлюваннями чи діями утворює сукупність злочинів і має кваліфікуватися за статтями 125 i 126 Кримінального кодексу України.

    12. Судам слід відмежовувати наклеп від завідомо неправдивого доносу (ст. 177 Кримінального кодексу України), при якому дії винного полягають у повідомленні суду, прокурору, слідчому або органу дізнання завідомо неправдивих відомостей про начебто вчинений або підготовлюваний злочин з метою незаконного притягнення громадянина до кримінальної відповідальності.

    13. Суди не повинні допускати безпідставної відмови в порушенні кримінальних справ за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки наклепу або образи в діях особи, на яку подано скаргу, а так само порушення справ при відсутності законних підстав.

    За ознаками ч. 2 чи ч. 3 ст. 125 Кримінального кодексу України суддя або суд мають право порушити кримінальну справу і без скарги потерпілого. Порушену справу за ч. 2 чи ч. 3, а відносно неповнолітнього і за ч. 1 цієї статті, а також щодо неповнолітнього за ст. 126 цього Кодексу, слід надіслати прокурору для проведення попереднього слідства.

    При вирішенні питання про порушення чи відмову в порушенні справи за ст. 125 Кримінального кодексу України суддя або суд не можуть наперед оцінювати докази і відмовляти в порушенні справи за мотивами того, що поширені відомості відповідають дійсності або не ганьблять потерпілого, або є наслідком помилки особи в їх достовірності, оскільки таку оцінку може зробити суд тільки після дослідження доказів у судовому засіданні,

    До порушення кримінальної справи суддя або суд згідно з ч. 2 ст. 95 КПК України зобов’язані попередити скаржника про відповідальність за неправдивий донос та взяти у нього відповідну підписку.

    14. Виходячи з положення ст. 124 Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, матеріали кримінальної справи про злочин, передбачений ст. 125 або 126 КК, не можуть бути передані судом на розгляд товариського суду в порядку, передбаченому ст. 51 КК та ст. 8 КПК.

    (пункт 14 змінено згідно з постановами
    Пленуму Верховного Суду: від 04.06.93 р. N 3,
    від 03.12.97 р. N 12)

    15. Вирішуючи питання про вид та міру покарання особі, визнаній винною у наклепі або образі, суди повинні дотримуватись вимог ст. 39 Кримінального кодексу України та постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 “Про практику призначення судами кримінального покарання”.

    (пункт 15 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 03.12.97 р. N 12)

    16. При прийнятті заяв у цивільних справах про захист честі і гідності судам слід більше уваги звертати на їх відповідність вимогам ст. 137 ЦПК України. Така заява має, зокрема, містити в собі дані про те, які саме відомості, що порочать особу, поширені відповідачем, з зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей. Позовна заява оплачується державним митом у встановленому ст. 64 ЦПК України розмірі. Невиконання зазначених вимог тягне наслідки, передбачені ст. 139 цього Кодексу.

    17. Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов’язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред’явлений позов. Проте позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.

    18. У справах про злочини, передбачені ч. 1 ст. 125 та ст. 126 Кримінального кодексу України, потерпілому належить право підтримувати обвинувачення та подавати необхідні докази. У скарзі на ім’я суду потерпілий повинен викласти прохання про порушення справи щодо конкретної особи, вказати час, місце i спосіб поширення завідомо неправдивих вигадок або нанесення образи, навести докази, що підтверджують вчинення злочину.

    19. При підготовці цивільної чи кримінальної справи до судового розгляду суддям необхідно ширше використовувати можливості сторін, потерпілого, підсудного у зібранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів. При недостатності доказів суд може вимагати від цих осіб подати додаткові докази або витребувати їх за клопотанням останніх (ст. 30 ЦПК) або власною ініціативою (ст. 66 КПК).

    (пункт 19 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 25.12.96 р. N 14)

    20. До вирішення питання про порушення кримінальної справи про наклеп або образу суддя у відповідності зі ст. 27 КПК України повинен роз’яснити потерпілому його право на примирення з особою, на яку подано скаргу. В разі, коли примирення досягнуто, суддя має право винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, а суд (чи суддя одноособово) – винести ухвалу (постанову) про закриття справи за п. 6 ст. 6 КПК України. Проте слід мати на увазі, що не може бути закрита за примиренням потерпілого з обвинуваченим справа про наклеп або образу, порушена прокурором, а також у випадках, передбачених ч. ч. 4 і 5 ст. 27 КПК України.

    (у редакції постанови Пленуму від 04.06.93 р. N 3)

    21. Судам слід мати на увазі, що в одному провадженні в цивільній справі про спростування відомостей, які порочать честь і гідність громадянина або організації, а так само у кримінальній справі по обвинуваченню у наклепі або образі можуть розглядатися вимоги позивача (потерпілого) про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої вказаними неправомірними діями. Суд вирішує такі вимоги відповідно до статей 440 і 441 Цивільного кодексу України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

    (пункт 21 змінено згідно з постановами
    Пленуму Верховного Суду від 31.03.95 р. N 4,
    від 03.12.97 р. N 12)

    22. Звернути увагу судів, що відповідно до ст. 7 ЦК щодо вимог про спростування відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію, та про відшкодування моральної шкоди встановлено строк позовної давності в один рік, який в разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

    (пункт 22 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 25.12.96 р. N 14)

    22-1. Судам необхідно враховувати, що згідно з п. 10 ст. 65 ЦПК ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою цих вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Тому вимоги про відшкодування моральної шкоди, заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру.

    (пункт 22-1 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 25.12.96 р. N 14)

    23. Судам слід використовувати широкі можливості, що надає розгляд справ про захист честі і гідності в підвищенні культури спілкування між людьми, глибше з’ясовувати причини поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності образою, реагувати окремими ухвалами (постановами) на непристойну поведінку громадян, а також на умови, що викликали між ними конфлікт.

    (пункт 23 змінено згідно з постановою
    Пленуму Верховного Суду від 03.12.97 р. N 12)

    24. Вказати судам на необхідність своєчасного і повного виконання рішень та вироків. Не можна вважати рішення виконаним, якщо засіб масової інформації, зобов’язаний спростувати відомості, шляхом поміщення коментаря оспорює судове рішення, яке набрало законної сили.

    Якщо відомості, які порочать особу, не будуть спростовані відповідачем, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішення про спростування таких відомостей суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбачених ст. 417 ЦПК України. Штраф стягується в доход держави. Сплата штрафу не звільняє порушника від обов’язку виконати передбачену судовим рішенням дію.

    25. Судовим колегіям Верховного Суду України, іншим судам касаційної та наглядної інстанцій при розгляді зазначених справ у касаційному та наглядному порядку необхідно своєчасно виправляти помилки судів першої інстанції, систематично аналізувати причини скасування та зміни рішень і вироків, узагальнювати судову практику, використовуючи одержані дані для усунення недоліків у застосуванні законодавства й запобіганні фактам посягань на честь i гідність громадян, репутацію організацій.

    (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду від 04.06.93 р. N 3)

    Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

    Докладніше про консультації

     

    Задайте Ваше питання через форму:

    Ваше ім'я (обов'язково)

    Ваш email (обов'язково)

    Ваше повідомлення

    Введіть ці символи captcha у поле нижче

    Також ви можете звернутися до нас іншими способами: