Хужин та інші проти Росії (Khuzhin and others v. Russia)

 

СПРАВА ХУЖИН ТА ІНШІ ПРОТИ РОСІЇ

 

(KHUZHIN AND OTHERS v. RUSSIA)

 

рішення від 23 жовтня 2008 року

 

Справа ініційована проти Російської Федерації за заявою трьох громадян Росії – пана Аміра Гілвановича Хужина (Mr. AmirGilvanovichKhuzhin), пана Даміра Гілвановича Хужина (Mr. DamirGilvanovichKhuzhin) та пана Марата Гілвановича Хужина (Mr. MaratGilvanovichKhuzhin) від 26 лютого 2002 року.

 

1. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Заявники, брати Амір, Дамір (які є близнюками) та Марат Хужини, проживають у місті Глазов Удмуртської республіки Російської Федерації. 19 червня 2006 року Дамір Хужин помер в результаті дорожньо-транспортної пригоди.

 

- a) Арешт заявників:

14 квітня 1999 року Амір та Дамір Хужини були заарештовані за підозрою у вчиненні викрадення людини, здійсненого під час концерту. Розслідування кримінальної справи було доручене панові Курбатову (Mr. Kurbatov) – старшому слідчому прокуратури Удмуртської республіки.

12 травня 1999 року слідчий Курбатов допитав Марата Хужина як свідка. 14 травня 1999 року він склав протокол про арештМарата за підозрою у пособництві у викраденні людини.

2 червня 1999 року всім трьом заявникам було пред’явлене обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених статтями 117 та 126 Кримінального кодексу Російської Федерації, а саме: катування та викрадення людини.

В обвинувальному висновку слідчого стверджувалося про те, що обвинувачені викрали бездомного В., якого змушували працювати на їхньому фруктовому складі за мізерну платню. Кілька разів панові В. вдавалося втекти, проте його знову знаходили, завдавали побої  і катували електричним струмом.

7 червня 1999 року Амір Хужин та його захисник клопотали слідчого провести очну ставку із В. та свідком У. Наступного дня слідчий відмовив у задоволенні цього клопотання, мотивуючи це тим, що очна ставка небажана, оскільки обидва В. та У. в минулому були фінансово залежні від заявників і під час зустрічі Амір Хужин може негативно на них вплинути.

Марат Хужин та його захисник клопотали слідчого про допит свідків Ж., Л. та А., які можуть підтвердити той факт, що В. міг вільно пересуватись та що заявники поводились із ним добре. 18 червня 1999 року слідчий відхилив клопотання як необґрунтоване; при цьому зазначив, що свобода пересування В. спочатку дійсно не обмежувалася.

 

- b) Висвітлення в пресі справи братів Хужинів:

Трансляція телевізійної програми:

20 липня 1999 року на загальнореспубліканському телеканалі Удмуртії транслювалася програма «Версия», друга частина якої була присвячена справі братів Хужинів. В програмі були задіяні ведуча пані Темеєва (Ms. Temeyeva), прокурор міста Глазов пан Зінтереков (Mr. Zinterekov), слідчий Курбатов, пан Нікітін (Mr. Nikitin) – начальник відділу з особливо важливих справ
прокуратури Удмуртської республіки, і потерпілий В., обличчя якого не показували.

Пан Зінтереков розпочав програму наступними висловлюваннями: «Як видно, брати Хужини є жорстокими, зухвалими та жадібними, оскільки хотіли задешево, а точніше – безкоштовно, використовувати фізичну працю іншої людини. З іншої сторони, потерпілий В. – людина без постійного місця проживання, слабкий та добрий…».

Ведуча почала розповідати історію поневолення В. Під час її розповіді на екрані, зокрема, були показані чорно-білі фотографії з паспортів заявників. Згодом прозвучало запитання до учасників програми про те, чи можна братів Хужинів охарактеризувати як осіб із садистськими нахилами, на що прокурор міста відповів: «Прокуратурі та міліції брати Хужини відомі ще з часів їх неповноліття… Ми розслідували деякі суспільно небезпечні діяння, вчинені ними, але з огляду на те, що вони на той час не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, притягнути їх до відповідальності фактично не мали змоги. Всі троє вчиняли хуліганські дії. На мою думку, саме такі дії як ніяк краще характеризують Хужинів у їхній жорстокості та безглуздій брутальності. Думаю, саме ці особистісні якості у поєднанні із їхнім бажанням мати безкоштовну робочу силу призвели до цього злочину».

Згодом учасники програми обговорювали питання про те, чому потерпілий В. відразу як тільки над ним почали знущатись, не звернувся до міліції, і прокоментували кілька юридичних аспектів справи:

Пан Курбатов, слідчий: «Ви знаєте, коли В. звернувся до правоохоронних органів у квітні 1999 року, слідча група прокуратури міста була шокована жорстокістю вчинених щодо нього злочинів. Коли людина звертається за допомогою до правоохоронних органів, ти маєш уважно її допитати, уважно вислухати її історію. На тілі В. було виявлено більше 187 ушкоджень. В такому випадку відразу на думку спадає Конвенція проти катувань[1]».

Ведуча: «На даний момент Хужинам пред’явлене обвинувачення за двома статтями Кримінального кодексу – 117 (катування) та п.з ч.2 ст.126 (викрадення людини з корисливих мотивів)». Під час цих слів ведучої на екрані була показана перша сторінка кримінальної справи.

Пан
Зінтереков, прокурор міста Глазов: «Прокуратура буде наполягати на призначенні всім трьом обвинуваченим позбавлення волі. Наприклад, санкція частини 2 статті 126 передбачає ув’язнення від 5 до 10 років, а статті 117 – від 3 до 7 років. Суд буде обирати…».

Пан Нікітін, начальник відділу з особливо важливих справ прокуратури Удмуртської республіки: «Зухвалий злочин. Якщо хто-небудь знає про подібні випадки, прошу звертатися до міліції, і злочинці будуть покарані…».

Ведуча: «… у вересні міський суд розпочне розгляд справи. Три брати-бізнесмени, які хибно уявили себе рабовласниками, отримають заслужене покарання».

Ця програма транслювалася ще раз у серпні 1999 року, 15 травня і 25 жовтня 2001 року.

Публікація в друкованих засобах масової інформації:

 7 серпня 1999 року журналістка М. у місцевій газеті «Калина красная» опублікувала статтю під заголовком «Страна рабов», яка стосувалася історії поневірянь потерпілого В.

В статті також вказувалося ім’я старшого із братів (Марата Хужина), а також про те, що двоє інших були 24-річними близнюками, і всі вони займалися продажем фруктів на місцевому ринку. Прізвища заявників проте не вказувалися у даній статті.

Завершальний пасаж публікації звучав наступним чином: «… Багато, багато питань постало переді мною, коли я перечитувала кримінальну справу. Чому життя брудних підсвинків цінується більше за людське життя? Чому маса росіян, удмуртців та інших не можуть влаштуватись на роботу, коли б вони не лише працювали на себе, але й самі використовували найманих працівників! І чому кожен в місті, знаючи про діяння цього «найкращого друга» всіх бездомних, залишається байдужим? …».

В результаті заявники неодноразово подавали скарги щодо такого широкого висвітлення інформації в ЗМІ. Проте у листі від 23 травня 2000 року начальник відділу з особливо важливих справ прокуратури Удмуртської республіки пан Нікітін відповів, що програма була створена на основі відомостей, наданих відділом з особливо важливих справ прокуратури Удмуртської республіки. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації прокуратура має повноваження розкривати дані, які містяться у кримінальній справі, і робити їх доступними для журналістів.

У листі від 12 березня 2001 року заступник прокурора Удмуртської республіки підтвердив, що надання інформації з матеріалів кримінальної справи ЗМІ відповідало положенням Кримінально-процесуального кодексу; більше того, прокуророві міста панові Зінтерекову була надана вказівка використати збалансований метод у визначенні того обсягу інформації, яка мала бути надана громадськості до набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Таким чином, були відсутні підстави для порушення кримінальної справи проти розробників програми. Натомість, прокурор міста надав вказівку перевірити, чи є підстави порушити кримінальну справу за фактом опублікування наклепу в статті «Страна рабов».

27 вересня 2001 року слідчий прокуратури міста Глазова виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо журналістки М. (автора статті «Страна рабов») за наклеп. За словами М., вона отримала дозвіл на ознайомлення із матеріалами кримінальної справи від слідчого Курбатова, і що він погодився із попереднім варіантом тексту статті. Пан Курбатов в свою чергу заперечував проти того, що він коли-небудь надавав дозвіл М. на ознайомлення із матеріалами справи. Зважаючи на те, що 2 березня 2001 року суд постановив обвинувальний вирок заявникам, слідчий дійшов до висновку, що стаття містить достовірну інформацію, тобто, М. не поширювала наклепницьких відомостей стосовно Марата Хужина, що стало підставою для відмови у порушенні кримінальної справи.

 

- с) Судовий розгляд справи заявників:

2 березня 2001 року міський суд визнав заявників винними у вчиненні викрадення людини та катуванні. Марату Хужину було призначене покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5 років та 1 місяця; Аміру та Даміру Хужинам – 7 років позбавлення волі в колонії суворого режиму.

Заявники оскаржили постановлений обвинувальний вирок. Серед підстав для апеляції – порушення їхнього права на презумпцію невинуватості.

29 жовтня 2001 року голова кримінальної палати Верховного суду Удмуртської республіки повернув справу до міського суду з тих підстав, що суддя не розглянула заяви підсудних щодо протоколу судового засідання, підсудні не отримали копій апеляційної скарги прокурора.

У своїй ухвалі міський суд частково задовольнив скарги підсудних щодо змісту протоколу судового засідання.

18 грудня 2001 року Верховний суд Удмуртської республіки розглянув справу заявників в апеляційному порядку і постановив ухвалу, якою обвинувальний вирок суду від 2 березня 2001 року був залишений в силі.

 

- d) Транспортування заявників до місця відбуття покарання […]

 

- е) Цивільний позов проти журналістів:

Всі три заявники подали дифамаційний позов проти журналістки М. з вимогою відшкодувати моральну шкоду, і в лютому 2003 року клопотали суд про особисту явку на засідання при розгляді цієї справи. Пані Хужина, як представник Аміра Хужина, також клопотала суд про явку заявників на слухання справи.

3 березня 2003 року міський суд відхилив клопотання пані Хужиної, мотивуючи це тим, що Кримінально-виконавчий кодекс не передбачає можливості переведення засуджених із колонії до місцевого слідчого відділу для участі в судовому процесі при розгляді цивільної справи. Пані Хужина в знак протесту проти такого рішення суду, залишила судову залу і суд вирішив продовжити розгляд справи за її відсутності.

Суд, зокрема, зазначив: «… сторони у справі мають не лише права, але й обов’язки, такі як надавати письмові пояснення, обґрунтовувати свої вимоги. Беручи до уваги, що права Аміра, Даміра та Марата Хужинів не були обмежені і могли бути повністю здійснені ними, відсутні правові підстави забезпечувати явку цих осіб, які вчинили особливо серйозні, зухвалі злочини».

Суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявників, обґрунтовуючи це тим, що стаття під назвою «Страна рабов» базувалась на достовірних відомостях, які були встановлені в обвинувальному вироку суду від 2 березня 2001 року.

Заявники та пані Хужина подали апеляцію, зокрема, ґрунтуючись на тому, що були порушені норми процесуального права, а саме – не дотримано принцип рівності сторін у процесі.

7 жовтня 2003 року цивільна палата Верховного суду Удмуртської республіки встановила відсутність порушення принципу рівності сторін, оскільки заявники були повідомлені належним чином про призначення судового розгляду справи та про їхнє право призначити представників.

 

2. ПИТАННЯ ПРАВА

 

- а) Стверджуване порушення статті 3 Конвенції […]

 

- b)Стверджуване порушення статті 5 Конвенції […]

 

- c) Стверджуване порушення статті 6 Конвенції в контексті кримінального процесу:

Заявники стверджували про те, що мало місце порушення положень §§1 та 3 (а,b, d) статті 6 Конвенції на тій підставі, що матеріали кримінальної справи були надані їм тільки під кінець слідства, що вони не мали можливостей допитати свідків захисту та потерпілого і врешті-решт, що суддя упереджено розглянув їхню справу та відмовляв у задоволенні поданих ними клопотань.

В подальшому заявники стверджували про те, що строк розгляду їх справи виходив за рамки розумного. Окрім того, вони заявляли про те, було порушене їхнє право вважатися невинуватими доти, доки не набере законної сили обвинувальний вирок суду (презумпція невинуватості, закріплена в §2 статті 6 Конвенції), на тій підставі, що сторона обвинувачення тісно співпрацювала із пресою під час процесу.

Питання прийнятності:

Суд зазначив, що кримінальний процес проти заявників тривав з 12 квітня 1999 року до 18 грудня 2001 року, що загалом становить 2 роки та 8 місяців. З цього загального періоду стадія досудового розслідування тривала 1 рік та 3 місяці, судовий розгляд справи в першій інстанції – з 31 липня 2000 року до 2 березня 2001 року. Апеляційний розгляд справи затягнувся з огляду на те, що міський суд не зміг вчинити певні процесуальні дії. Як тільки така перешкода була усунена, апеляційний суд розглянув справу менше, аніж за 2 місяці.

Суд нагадує про те, що у даній справі, де заявники тримались під вартою, має приділятись значна увага до здійснення судочинства у максимально можливі короткі терміни.

Однак, зважаючи на відсутність значних зволікань з боку національних органів, за винятком одного, та роблячи узагальнену оцінку обставин справи, Суд не знаходить, що тривалість розгляду справи виходила за рамки розумних. Таким чином, не мало місце порушення §1 статті 6 в контексті строків розгляду справи.

Стосовно тверджень заявників про недостатність часу для захисту, Суд звертає увагу на особливості правової системи Росії, де нормальною є практика дозволяти обвинуваченим знайомитись з матеріалами справи тільки після закінчення досудового розслідування. По собі ця обставина не порушує вимог статті 6 Конвенції. Заявники не стверджували про відсутність достатнього часу для ознайомлення із матеріалами справи чи про те, що їхнє право ознайомитись із матеріалами інакшим чином було порушене.

Суд далі зазначає, що потерпілий В. давав усні показання під час судового розгляду справи і заявники мали всі можливості задавати йому власні запитання. Стосовно свідків захисту, про допит яких суд відхилив клопотання підсудних, Суд звертає увагу на те, що національний суд все-таки дослідив показання деяких свідків цієї сторони. Заявники ані ідентифікували інших свідків, яких мав би допитати суд, ані пояснили, в чому була така необхідність.

Заявники
не обґрунтували також своїх тверджень про упередженість та необ’єктивність розгляду
справи в суді. З огляду на вищевказані висновки, Суд вважає, що такі заяви є
необґрунтованими і мають бути відхилені згідно із §3,4 статті 35 Конвенції.

Насамкінець, Суд вважає, що заява про порушення презумпції невинуватості торкається серйозних питань факту і права, дослідження яких вимагає окремого вивчення обставин справи, а отже, Суд не вважає заяву в цій частині як таку, що є необґрунтованою в контексті положень §3 статті 35 Конвенції. Інших підстав для визнання заяви неприйнятною встановлено не було.

 Обставини справ в контексті визначення наявності порушення презумпції невинуватості щодо заявників:

1) аргументація сторін:

Заявники стверджували про те, що слідчий Курбатов та інші працівники прокуратури не тільки надали пані Темеєвій (ведучій телевізійної програми – авт.) можливість необмеженого доступу до матеріалів справи, але й особисто брали активну участь у телевізійній програмі. Демонстрація титульної сторінки матеріалів кримінальної справи на початку програми безсумнівно свідчить про те, що ці матеріали були доступні журналістам.

Телевізійна програма була записана ще до передачі матеріалів справи до суду, активно рекламувалась під сенсаційним заголовком «Рабство в Глазові наприкінці 20 століття» і транслювалась напередодні призначеного судового розгляду в судах першої та апеляційної інстанцій. Статті Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації не мають інтерпретуватись як такі, що дозволяють зазіхати на презумпцію невинуватості особи.

Право заявників вважатись невинуватими до набрання законної сили обвинувальним вироком суду зазнало також втручання висловлюваннями пані Темеєвої, прокурора Зінтерекова, слідчого Курбатова та прокурора Нікітіна під час згаданої програми. Більше того, сторона обвинувачення надала можливість доступу до матеріалів справи журналістці М., автору статті «Страна рабов», яка за своїм змістом також була занадто упередженою.

Таким чином, Заявники вважають, що таке широке висвітлення в пресі процесу розслідування кримінальної справи та твердження високопосадовців з прокуратури, органів досудового слідства безсумнівно призвело до формування серед громадськості однозначної думки про їхню винуватість.

Представники Уряду заперечували  той факт, що слідчий Курбатов надав можливість доступу пані Темеєвій до матеріалів кримінальної справи. Натомість, слідчий усно контактував із журналісткою і надав їй лише ту інформацію, яка дозволяється відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу. З приводу тверджень сторони обвинувачення під час телевізійної програми, Уряд заперечив, що вони містили висловлювання, які б могли тлумачитись як твердження про винуватість заявників.

2) оцінка Суду:

Суд нагадує, що положення §2 статті 6 Конвенції спрямоване на те, щоби убезпечити обвинувачену особу від порушень її права на справедливий процес упередженими твердженнями, що тісно пов’язані з розглядом її справи в суді.  Презумпція невинуватості, закріплена в §2 статті 6, є одним із елементів справедливого судового розгляду, про який зазначається у §1 статті 6 Конвенції (AllenetdeRibemontv. France, §35). Цей принцип забороняє формування передчасної позиції суду, в якій би відображалася думка про те, що особа, обвинувачена у вчиненні злочину, є винуватою ще до того, коли її вина буда доведена відповідно до закону (Minelliv. Switzerland). Разом з тим, ця вимога стосується й висловлювань інших посадових осіб про перебіг розслідування кримінальної справи, якщо такі твердження спонукають громадськість повірити у винуватість обвинуваченої особи та впливають на оцінку фактів даної справи компетентним судом (AllenetdeRibemont, §41; DaktarasvLithuania, §§41-43; Butkeviciusv. Lithuania, §49).

Суд чітко дотримується тієї позиції, що презумпція невинуватості порушується у випадку, коли  судове рішення або твердження посадової особи стосовно обвинуваченого відображає думку про те, що вона є винуватою, тоді як її вина не була попередньо доведена відповідно до закону. Навіть за відсутності формальної думки про винуватість особи, достатньо, аби були певні підстави вважати, що суд чи посадова особа ставиться до обвинуваченого як до винуватого у вчиненні злочину.

Вагоме розрізнення має проводитись між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила. Суд неодноразово наголошував на важливості вибору слів у твердженнях посадових осіб про обвинуваченого (Bohmerv. Germany, §§54, 56; Nestakv. Slovakia, §§88-89).

Повертаючись до конкретних обставин даної справи, Суд зауважує, що за декілька днів до запланованого судового розгляду справи заявників державний телеканал транслював програму, в якій брали участь слідчий, який розслідував кримінальну справу, прокурор міста, начальник відділу з особливо важливих справ прокуратури республіки. Учасники детально обговорювали справу із вставками ведучої програми та жертви діянь заявників. Відповідно, це шоу транслювалося ще двічі – під час розгляду справи в суді першої інстанції та перед розглядом апеляції.

Стосовно змісту статті Суд звертає свою увагу на те, що всі троє посадовців описували вчинені дії саме як «злочин». Такі твердження не обмежувалися повідомленням про стан розслідування справи чи «висловленням підозри» щодо заявників, а чітко і без жодного застереження відображали факт причетності заявників у вчиненні інкримінованих їм злочинів.

Більше того, прокурор міста, пан Зінтереков, посилався на «кримінальне минуле» обвинувачених, описуючи їх як закоренілих злочинців і пов’язавши вчинення ними «злочинів» з їхніми особистими якостями – «жорстокістю та безглуздою брутальністю». В одному із заключних висловлювань ним же була висловлена думка єдиний вибір, який має зробити суд – тривалість позбавлення волі, а отже, передбачаючи постановлення обвинувального вироку суду як єдиний можливий результат судового розгляду справи.

Суд переконаний, що такі твердження з боку посадової особи правоохоронного відомства становить «декларацію/проголошення винуватості» заявників, і що ці висловлювання спотворили оцінку фактичних обставин справи судом. Беручи до уваги той факт, що зазначені особи займали важливі посади в міста та регіоні, вони змушені були приділяти неабияку увагу і обережність у виборі слів, описуючи процес розслідування кримінальної справи.

Таким чином, в даному випадку Суд вбачає наявність порушення презумпції невинуватості заявників. З огляду на такий висновок, Суд не знаходить за потрібне окремо розглядати питання про те, що надання журналістам матеріалів кримінальної справи також становило порушення презумпції невинуватості.

- d) Стверджуване порушення статті 6 Конвенції в контексті цивільного процесу (можливість заявників ефективно захищати свої інтереси в суді) […]

- e) Стверджуване порушення статті 8 Конвенції:

Амір та Дамір Хужини стверджували про те, що слідчий здійснював тиск на їхніх родичів, таким чином порушуючи вимоги статті 8 Конвенції. Окрім цього, Амір Хужин оскаржував використання його фото та особистих даних під час трансляції програми «Версия» як таке, що порушує його право на повагу до приватного життя.

Питання прийнятності:

Суд зазначає, що заявники не надали будь-яких деталей щодо вчинення тиску на їхніх родичів. Амір Хужин мав можливість регулярно бачитися зі своєю нареченою. Дамір Хужин в свою чергу не піднімав питання щодо труднощів у побаченні із родичами. За таких обставин, Суд не вбачає наявності втручання у приватне і сімейне життя. Отже, ця частина вимог заявників визнається необґрунтованою і відхиляється відповідно до §3,4 статті 35 Конвенції.

Стосовно
твердження Аміра Хужина про використання його паспортної фотографії та особистих даних під час трансляції програми, Суд не знаходить його необґрунтованим, а отже, визнається прийнятним.

1) аргументація сторін:

Заявник стверджує про те, що чорно-біла фотографія, використана в телевізійній програмі, є фотографією із паспорта, який був долучений до матеріалів кримінальної справи. Це доводить той факт, що журналіст дістав її від слідчих органів. Показ цієї фотографії у телепередачі не переслідувало жодної легітимної цілі і становило порушення його права на повагу до приватного життя.

2) оцінка Суду:

Суд нагадує, що поняття приватного життя містить елементи, які стосуються права особи на її зображення. Публікація фотографії особи включається до питань її приватного життя (Gurgenidzev. Georgia, §55; Sciaccav. Italy, §29; VonHannoverv. Germany, §§50-53). У справах Gurgenidzeта VonHannoverдержава не забезпечила заявникам можливість адекватного захисту проти публікації фотографій, зроблених журналістами; натомість, у справі Sciaccaфотографія була надана пресі поліцією без згоди заявниці. Суд зазначив, що статус заявниці як суб’єкта кримінального переслідування, не позбавляє її того ж обсягу захисту приватного життя, яким користуються і звичайні особи.

Ситуація у даній справі досить схожа до тієї, яка мала місце у справі Sciacca. Без згоди заявника, працівниками правоохоронного відомства його паспортна фотографія була надана журналісту, який використав її у телевізійній програмі. Таким чином, Суд вбачає наявність втручання у приватне життя заявника.

Стосовно необхідності втручання: коли така фотографія була показана в контексті повідомлення про розслідування кримінальної справи щодо заявників, вона не містила в собі ніякої важливої інформації. Тому мають існувати особливо переконливі і серйозні підстави для цього.

Припускаючи навіть те, що стаття 139 Кримінально-процесуального кодексу РФ може слугувати правовою підставою для надання доступу до матеріалів справи, в даній ситуації Суд не вбачає наявності легітимної мети для втручання у приватне життя заявника. Перебуваючи під вартою в той момент часу, він не перебував у статусі розшукуваної особи, і показ його фотографії не був необхідним для встановлення можливого його місцеперебування. Немає підстав також стверджувати про те, що це забезпечило б публічний характер процесу, оскільки на час запису програми та її першої трансляції, судовий розгляд справи ще не розпочався.

Таким чином, в даному випадку мало місце порушення статті 8 Конвенції.

 

- f) Стверджуване
порушення статті 1 Протоколу №1 […
]

 

 

Переклад: Вікторія Добринська, Інститут Медіа Права

 


[1]- Конвенція ООН проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року.

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Докладніше про консультації

 

Задайте Ваше питання через форму:

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Ваше повідомлення

Введіть ці символи captcha у поле нижче

Також ви можете звернутися до нас іншими способами: